Релігія
Як підкреслюють релігієзнавці, головною ознакою релігії є віра в надприродне. Причому віра в надприродне передбачає, по-перше, віру в реальне існування надприродного, по-друге, емоційне ставлення до надприродного і, по-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двосторонніх відносин між ним і людиною. Ця сукупність причин і умов створює необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності. Невід’ємною частиною релігійних вірувань є ритуал — комплекс символічних дій, за допомогою яких віруюча людина намагається вплинути на надприродні об'єкти шляхом обрядів, жертвоприношень, заклинань тощо. У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії, головну роль в яких відіграє культ духів предків. Виникає політеїзм (багатобожжя), як ідеологічне відображення новостворених суспільних інститутів - родоплемінних союзів. Складається інститут жерців - професійних священнослужителів(22, с.1).
В розвитку духовної культури середньовічного населення Волині загалом можна виділити два періоди: дохристиянський, який охоплював тривалий період, та ранньохристиянський (XI - початок XII ст.). Перший був, поза будь-яким сумнівом, язичницьким, а другий - перехідним, адже попри офіційне панування християнства в цьому періоді, впродовж тривалого часу ще зберігалися значні пережитки язичництва. Наявні джерела, на жаль, не дають змоги докладно з'ясувати релігійні уявлення жителів Волинської землі до прийняття християнства, однак можна припустити, що тут були поширені вірування, які мало чим відрізнялися від тих, що мали місце в інших районах, заселених східними слов’янами.
Археологічні джерела дозволяють твердити, що до прийняття християнства тут були поширені язичницькі вірування в різноманітних проявах. На це, зокрема, вказує така найбільш консервативна риса духовної культури, як поховальний обряд. Розкопки найдавніших волинських курганів, свідчать, що покійників спалювали, а рештки кремації зсипали в урну чи залишали на давньому рівні, як на могильниках у Володимирі-Волинському, Головні, Миляновичах, Майдані-Липненському Волинської області(22, с.2).
У 992 році Святий рівноапостольний Князь Володимир Великий у Володимирі-Волинському заснував єпископську кафедру і побудував соборну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Першим єпископом цієї кафедри був Стефан І. 1086 року упокоївся в Бозі святий Ярополк Ізяславич, князь Володимир-Волинський, який всіляко підтримував віру християнську. В XII-XIII ст. на Волинській землі розбудовуються такі єпархії: Володимир-Волинська (заснована - 992 р.), Перемишльська (1120 р.), Галицька (1157 р.) і Луцька(1288 р.), яка за припущенням була заснована молодшим братом Данила Романовича, волинським князем Васильком Романовичем.
З фольклорних і літописних джерел довідуємося про обожнювання волинянами сил природи, уособленням яких стали давньослов'янські боги: Перун - бог грому і блискавки, Даждьбог - бог Сонця, Сварог - бог неба і вогню, Стрибог - бог вітру та ін. Археологічно віра в Перуна засвідчена знахідками амулетів у вигляді мініатюрних сокирок, довжиною 6,4 і шириною 4,5 см, виявлених на ранньослов'янському городищі в Зимному, поблизу Володимира-Волинського, в шарі Х-ХІ ст. в Луцьку та на городищі в Жорнові на Рівненщині. В археологічній науці на сьогодні прийнятою є думка, що амулети-сокирки у стародавніх слов'ян були пов'язані з цілою низкою обрядів, присвячених цьому грізному божеству. Найімовірніше символами Перуна слід вважати природні скам'янілості-белемніти та кремневі вістря стріл, виявлені в похованнях у Білеві, Городку, Старожукові Рівненської області та ін.
Варто зауважити, що Перун не завжди посідав те поважне місце, яке йому забезпечувалося першою релігійною реформою великого князя Київського Володимира Святославича, однак незадовго до прийняття християнства писемні джерела вже називають його першим у списку і наймогутнішим серед богів. На цей час поклоніння Перуну набуває значення дружинно-князівського культу, безпосередньо пов'язаного з народженням держави. В процесі християнізації культ Перуна забувався дуже повільно, не забувся він зовсім навіть з утвердженням християнства, а був перенесений на святих громовиків, серед яких найпопулярнішим став Св. Ілля. Він їздить по небу на вогняному возі і полює на чортів вогненними стрілами та блискавка.
Говорячи про язичництво, слід наголосити, що це не просто первісна релігія, це - світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Духи і божества уособлювали явища природи і космос, а з часом — і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. н. е. слов'янське язичництво представляло досить складну систему уявлень і міфологічних образів, котрі мали глибоке первісне коріння, пройшовши тривалий шлях різних перевтілень від мисливських «небесних» тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і військово-дружинних культів(22. с. 3).
З аграрними культами були пов’язані Даждьбог і Хоре, які є різними назвами одного сонячного божества, та «скотій» бог Велес. Щодо Даждь-бога чи Хорса, то він втілював силу і дію Сонця як основу життя. Символом його, на нашу думку, були солярні знаки у вигляді рівнораменних хрестів або хреста в колі, свастики, які часто зустрічаються як клейма на денцях давньоруських горщиків, знайдених на Волині. І. Огієнко назву Даждьбог (українською мовою - Дайбог) трактує як «податель добра, багатства», Бог-«подавець-дарівник». А взагалі Даждьбог - це Бог достатку.
Одним з найдавніших слов'янських богів був і Велес - «скотій бог». Слово «скот» в давнину означало багатство взагалі і гроші при міновій торгівлі, зокрема, тому Велес - це Бог достатку, торгівлі, опікун купців. За твердженням міфологів, він був не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад, себто хмар, і цим пов'язується з Перуном. Про важливість цього божества свідчить те, що київські князі разом із своїми бойовими дружинами клялися Перуном і Велесом при укладанні договорів з греками, починаючи з 907 р. Сліди шанування цього язичницького бога засвідчені і на Волині. Так, в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, записано, що на східній околиці Володимира-Волинського, згідно народної традиції, на підвищенні, де згодом був споруджений монастир Архістратига Михаїла стояв якийсь язичницький ідол. За народними ж переказами, записаними в 20-х рр. XX ст. місцевим краєзнавцем О. Цинкаловським, на місці Михайлівського монастиря на високому березі р. Луги здіймалася постать давнього бога Велеса, якого слов'яни вважали покровителем худоби, а пізніше — взагалі всякого господарства і добробу. Не виключено, що такою була ситуація і на південній околиці міста, на острові Велесовщина, назва якого походить від слов'янського бога скотарства Велеса, де відкрито рештки церкви Св. Онуфрія. Можна припустити, що названій церкві передувало язичницьке капище бога Велеса. Не позбавлений інтересу і такий факт: в селищі Торчин Луцького району Волинської області неподалік церкви існує урочище під назвою Велесова гора, а поруч знаходиться давньоруське городище. Це може свідчити про наступність у будівництві храмів - на місці язичницьких святинь християнських церков.
У пантеоні слов’янських богів, ідолів яких у 980 році князь Володимир поставив у Києві для поклоніння, був і Стрибог. Його вважали богом вітру. Так, у «Слові о полку Ігоревім» читаємо: «Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами». А княгиня Ярославна в цьому ж творі звертається до Вітра як до Бога: «О Вітре - Вітрило, чому, Господине, з силою вієш. Слід гадати, що цьому богові до прийняття християнства поклонялись і давні волиняни. Про це опосередковано може свідчити і збережений до сьогодні у Володимирі-Волинському топонім «Стрибоги», корені якого найімовірніше сягають язичницьких часів. Щоправда, археологічно топонім не ідентифікується(22. с.4).
Деякі писемні пам’ятки називають бога Тура. У Львівському «Номоканоні» (збірнику церковного права) XVII ст. в числі поганських, тобто язичницьких, згадуються ігрища з Туром. В Галичині існувало свято на честь бога Тура, коли водили з ритуальними співами по селу бичка. Деякі дослідники пов'язують Тура з сонячними богами. Бог Тур був також уособленням хоробрості. Так, у «Слові о полку Ігоревім» за свою хоробрість князь Всеволод називається Буй-Туром. У південних слов'ян-сербів Тур був богом раті, тобто війни. В Галицько-Волинському літописі є запис, який характеризує князя Романа Мстиславича такими словами: «А хоробрий був [князь] як той Тур». На Волині з іменем цього язичницького бога, можливо, пов'язуються такі топографічні назви як р. Турія, смт. Турійськ, а у Володимирі-Волинському - урочище Тур’є Поле. Не виникає сумніву, що ці топоніми своїм корінням сягають ранньослов'янських язичницьких часів.
В язичницькому пантеоні давніх слов'ян, основою життя яких було землеробство і тваринництво, існували і божества, пов'язані з небом, циклами природи, зміною сезонів. Слов'яни вшановували небо. За віруваннями - це місце, де живуть боги, це божа палата, а зорі — це вікна в світ. З неба лине світло, з нього йде сніг, а влітку благодатний дощ, який є даром божим. Сезонними, наприклад, були зимове свято Коляда, літнє - Купайла тощо.
Ранньослов’янський календар розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починає збільшуватися. Цьому приурочувалось свято Коляда. Це було свято народження сонця, що відзначалося наприкінці грудня і на початку січня - зустріч нового сонячного року. Коляда у слов’ян була найважливішим, центральним зимовим святом, яке все було пронизане хліборобськими ознаками. Зокрема, це засвідчив у балтійських слов'ян данський хроніст XII ст. Саксон Граматик. У них існував звичай, коли жрець-волхв під час велелюдної служби ставив снопа між собою і народом і запитував людей чи бачать його, а коли вони відповідали, що не бачать, то він їм бажав, щоб і наступного року його не було видно за пирогами(22, с.5)
Як пережиток цього язичницького ритуалу, у Волинському Поліссі донедавна існував дуже подібний звичай, коли господар на Святий вечір ховався за сніп чи хліб і так само питав своїх рідних чи бачать вони його і бажав, щоб і наступний рік вони не бачили його за хлібом чи пирогами. Як відображення свята Коляди, у Володимирі-Волинському збереглася назва урочища Колядово, корені якої сягають язичницьких часів. Багато колядок і щедрівок є побажанням господарю гарного врожаю. З утвердженням християнства язичницьке свято Коляда злилося зі святом Різдва Христового.
Джерело: http://volunchurches.ucoz.ua/ |